Зимове небо починає поволі темнішати… Перші сутінки вмикають міські ліхтарі. На білий сніг неквапно падають краплі холодного дощу. Вони нещадно б’ють по лобовому склу автомобілів, чорних примарах дерев, брудно-темній бруківці древнього міста… Холодну стіну з них видно в світлі автомобільних фар, на відбитку ліхтарів у зимово-осінніх калюжах… Люди кудись снують-ходять, залишаючи за собою сліди в сніжно-дощовій каші. Радіо неквапливо програє пісню Могилевської «Відірватись від землі», за вікнами автобусу пролітають дорожні знаки, світлофори, дерева… В салоні незвично людяно… Панує тиша, яку ледь-ледь порушує музика, яка долинає із колонок… Сонні погляди пасажирів дивляться в нікуди. Зупинка. Двері зі скрипом відкриваються і в автобус, разом із клубом зимово-свіжого повітря заходить маленький хлопець 6-ти років із мамою. В нього в руках велика книга, яку він неквапно гортає. Особливої уваги на нього не звертають, продовжуючи закривати очі і намагатись зручніше вмоститися на власних сидіннях. В його погляді читаються і цікавість і злість. Очі хлопчика піднімаються і з допитливістю та пильністю дивляться в очі пасажирів. Останні намагаються їх сховати або відвести погляд… Вони пробують затулитися від його очей газетами чи мобільними телефонами, а він спостерігає, не говорячи ні слова. У його очах немає допитливості чи незнання. В них лють і … досвідченість. Вони не просто хочуть побачити обличчя кожного, а проникають в душу, торкаються проблем і … не відпускають, не дають можливості відвести неприємний оскал з себе. Вони чатують і заворожують, ловлять і тримають на гачку. Вони не відпускають, а привласнюють, читаючи життя кожного. Два маленькі кришталики бачать долю, минуле і, навіть дещо більше, в кожного. Вони просто пильно бачать події, картинки, кадри… Автобус повільно гальмує… На зупинці знову заходять люди. Салон ще більше наповнюється… Хлопчика дещо затисли, але він продовжує свій гіпноз. Його погляд снує, наче привид від обличчя до обличчя, від життя до життя і повільно зосереджується на старечому обличчі мужчини. Той теж пильно подивився на малого. Вони уважно розглядали один-одного. Складалося враження, що ці двоє читають долі один одного. Вони не відволікались, не спускали очей, не кліпали… Несподівано малий підійшов до нього і промовив: «Ви теж?». Мужчина ствердно закивав. «Але… Ви ж не… Чому ви такі спокійні?», - питання лунали без перестанку, намагаючись знайти відповідь в очах мужчини… «Я теж... Я просто йду…», - прошепотів чоловік. Двері знову відчинились. Мужчина повільно вийшов, усміхнувшись на прощання хлопчині. Той сів на його місце і довго дивився в слід незнайомцю. Його дитячі очі, які до цього виглядали надто серйозними почали випускати на волю маленькі сльозинки… Він притулився до вікна і до кінця дивився за ним, поки автобус не рушив. Але щось заважало рухатись далі. Водій ще раз, сильніше, натиснув на газ і відчув, що якась річ перешкоджає рушити. Ще один удар на педаль газу і колеса переїхали перепону. Але на неї ж наїхали задні. Водій нервозно вдарив в кермо і вийшов. Хлопчина закрив очі і не зупиняв сльози які котилися… Пасажири подивились на нього і здивувались, чому він плаче. Мати запитала: «Що з тобою?», а в той момент почувся крик знадвору: «Швидку, швидку!». Вони йшли додому… Був ранок. Вони: мама і син… Їхні сліди одразу ж залишалися в мокрій каші снігу та води… Дощ продовжував падати, вітер трохи неприємно дув в плечі. Вони йшли мовчки, лише в голові хлопця лунали слова: «Він пішов. Так впевнено і з посмішкою. Я такого ще не бачив. Зазвичай люди плакали і молились, а він усміхнувся і пішов… Чому? Що це? Невже він знав що там краще? Невже я знав про це не один? Невже я, ангел, бачу тут, на землі, подібних мені? Невже вони, нарешті, зрозуміли, що це не кінець, а перехід в інший, кращий світ?» 09.01.2010р. В. Кучерявий [b]
