Урок третій

«Точка зору в літературному творі»

         Оволодіння навичками створення точки зору (point of view) в літературному творі (або, простіше, чиїми очима читач бачить ситуації, які розгортаються в творі) – одне з найважливіших завдань письменника. Хоча автори-класики здебільшого не замислювалися над тим, яку точку зору обрати для свого твору, а натомість діяли інтуїтивно, сучасне літературознавство (особливо західне) приділяє точці зору велику увагу, тож молодим письменникам гріх було б не скористатися новими напрацюваннями теоретиків.( читати далі)

1) "Точка зору всевидючого автора" (omniscient narrator) – автор знає усі події, які відбуваються у творі, може проникати в думки й почуття героїв, стоїть ніби над героями і про все розповідає читачеві відверто, не приховуючи жодної інформації.

НАПРИКЛАД:
Гонець увійшов, як був, у легкому збройному вбранні, весь запилюжений порохом дороги. Відразу впало в око, що він не втомлювався поганяти коня від самісінького Дувра. [...]
– Що сталося, сер Люсі? – стурбовано запитав герцог Бедфорд. – Яке лихо погнало вас так далеко?
Посланець швидким поглядом кинув по нашорошених обличчях найзначніших у державі можновладців (усі – з королівської родини), які зібралися довкола труни. Вони з тривогою поглядали на нього. У тиші, що запала в каплиці, стало чутно, як потріскують смолоскипи, встромлені в залізні держаки на кам’яних стінах... (Юрій Ячейкін, Друге бажання королеви”)

Автор відсторонено показує, що гонець приїхав здалеку, що його приїзд здивував і налякав можновладців, навіть обстановку в каплиці читач бачить збоку, ніби сам перебуває в каплиці. Така точка зору має багато переваг, але в неї один серйозний мінус: читач позбавлений можливості напряму співпереживати героям, не може себе асоціювати з персонажем у певних ситуаціях, іншими словами, не виникає так звана емпатія (від грецького "empatheia" – співпереживання) – емоційний відгук на переживання героїв твору.

2) На противагу точці зору всевидючого автора з’явилася оповідь від першої особи, тобто точка зору, обмежена оповідачем (first person limited). Автор вустами оповідача описує події, які нібито з ним відбулися. Саме тому й виникає обмеження: оповідач не може розповісти про те, що з ним безпосередньо не відбувалося й чого він особисто не бачив. В ідеалі, в такому творі йдеться тільки про те, що оповідач (головний герой) пропустив крізь призму власних почуттів.

НАПРИКЛАД:
Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.
У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однiєї дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланяється.
У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам'ятаю. Вiн висiв над моїм лiжком... (Всеволод Нестайко, "Тореадори з Васюківки", оповідь ведеться він імені Павлуші Завгороднього)

У цьому випадку читач ніби суміщає себе з героєм, саме тут – найвищий ступінь емпатії. Звісна річ, автори часто-густо відступають від правил у своїх творах, і тоді в тексті від першої особи можуть траплятися такі вставки:

Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi
Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися, – то така тиша раптом настала – нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша... I тiльки небо, здається, дзвенить, – нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди. (Всеволод Нестайко, "Тореадори з Васюківки", оповідь ведеться вже від імені Яви Реня)

3) Оповідь від другої особи (second person limited) - трапляється вкрай рідко. Автор веде розповідь ніби від імені читача, вустами читача.

НАПРИКЛАД:
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...
Відкриття...
Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в порядку: i рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, – одне слово, все, що потрібно для серйозного, добутливого полювання...
А куди їхати?!
А з ким їхати?!
Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам кажуть:
– Біля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! [...]
...А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро Iванович – гончатник... I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою гнались!" (Остап Вишня, "Мисливські усмішки")

4) Найпоширеніша точка зору – оповідь від третьої особи (обмежена одним або кількома героями твору – third person limited). Тобто, в третій особі автор пише не від власного імені, а від імені персонажу. Всі події описуються ніби зсередини конкретного персонажу. Ця точка зору – найскладніша у втіленні, оскільки автор має навчитися дивитися на події твору тільки очима конкретного персонажу й описувати тільки те, що бачить, думає і може знати даний герой. Саме через це авторові потрібно дотримуватися кількох правил:

а) автор зобов’язаний не просто у третій особі вести оповідь від конкретного персонажа, а й показувати події через менталітет цього героя (важливо не забувати про рівень освіти героя, його виховання, переконання й погляди, стиль мовлення тощо). Тобто, якщо оповідь ведеться від імені царя, стиль письма має бути відповідний, якщо ж від імені хулігана-підлітка – зовсім інший.

б) все, що автор сам хоче сказати про свого героя, він повинен вкласти цьому герої в уста, подати через діалоги (наприклад, через діалог можна показати ставлення інших персонажів до цього героя), характер героя подати через його поведінку.

Для того, щоб попрактикуватись у написанні твору з точки зору якогось персонажу, можна спробувати таку вправу: у вас є кімната. Уявіть, що до неї заходять різні люди – як вони її сприйматимуть? (Багатодітна мати помітить відсутність іграшок, педант вразиться тому, що порохи не витерті, електрик відмітить погану проводку, вчений нічого не помітить, а відразу побіжить до шафи з книжками). Спробуйте описати цю кімнату не тільки з точки зору певних людей, а ще й мовою, яка була би їм притаманна.

в) у межах одного твору в різних розділах оповідь може вестися від різних персонажів. Тобто читач має змогу побачити події твору очима кількох героїв. Такі персонажі називаються фокальними. Що коротший твір, то менше там фокальних персонажів. У великому романі допускається чотири-вісім фокальних персонажів. Але бувають романи, де присутня тільки одна точка зору – одного персонажу.

г) без вагомого приводу автор не повинен змінювати точку зору, переходити від одного персонажу до іншого (так би мовити, "стрибати по головах"). Треба вміти так збудувати сцену, щоб усю необхідну інформацію подати через очі фокального персонажу, або притримати до іншої сцени. Просте правило: одна сцена – одна точка зору (один фокальний персонаж). Дуже важливо, щоб читач завжди чітко уявляв, чиїми очима він зараз спостерігає за подіями твору.

д) оскільки все, що відбувається, пропускається через сприйняття конкретної люди, все зайве, те, що не вміщується в такі рамки, має опускатися. Якщо цього не дотриматися, виникне "прокол" обмеженої точки зору.

НАПРИКЛАД:
– А звідки ти родом?
– Із села Карачарова, – відповів Божедар.
– А де воно – оте Карачарове?
Нічого не міг сказати на це Божедар і кинув коротко:
– У лісі.
– Хто ж твій батько?
– Він дужий і могутній! – зблиснув очима хлопець. – Якби він знав, де я, він би соколом прилетів і всіх круків побив! Сильнішого від батька у селі нікого нема!
– Це добре […] Якщо твій батько сокіл, я зватиму тебе Соколиком. Згода?
Божедар аж порожевів. Нове назвисько йому сподобалося.
Після вечері кожному хлопчикові дали по ковдрі, щоб вночі куталися, і знову зачинили. Але темний трюм уже не лякав. Божедар закутався у ковдру і не міг заснути, бо весь час у пам’яті спливало бентежне запитання... (Юрій Ячейкін, "Агент візантійської секрети")

У чому тут "прокол"? У цьому реченні: "Божедар аж порожевів”. Оскільки оповідь ведеться від Божедара (читач бачить події очима Божедара), автор не може в якийсь момент ніби подивитися на Божедара збоку й повідомити, що він "порожевів". Всевидючий автор навіщось висунув голову й втулив це речення від себе.

е) рекомендується не вживати дієслова чуттєвого сприйняття і міркування – подумав, побачив, почув, відчув тощо. Читач і так "сидить" у голові конкретного персонажу, тож йому без додаткових підказок зрозуміло, що це саме цей персонаж щось подумав, побачив чи відчув. Вживання вказаних дієслів ніби проводить межу між читачем і героєм, розводить їх.

НАПРИКЛАД:
Він помітив, що нитка вже дугою пiшла. Подумалось: ех, погано путо зроблено! Він знав, що як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, вирішив, нiчого – розсотуй далi. Відчував, як нитка рiже руку, але то дурниця. Він дивився, як змiй все далi й далi в'ється в небо, стає менше та менше.

А ось як насправді виглядав текст Винниченка:
Нитка вже дугою пiшла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нiчого – розсотуй далi. Нитка рiже руку, але то дурниця. Змiй все далi й далi в'ється в небо, стає менше та менше. (Володимир Винниченко, "Федько-халамидник")

У другому випадку використана так звана "глибока позиція", коли автор повністю уникає будь-яких авторських ремарок. У цьому разі проникнення читача в душу героя незрівнянно сильніше.

6) Ще одна точка зору – "третя особа об’єктивна". За використання такого підходу автор описує тільки зовнішні ознаки поведінки героїв. Всі почуття й думки лишаються поза кадром. Читачу пропонується подивитися кінофільм і самому зробити висновки: хто що подумав чи відчув. Якщо автор уміло користується таким прийомом, він може дати надзвичайно великий ефект.

НАПРИКЛАД:
Приходить тато з роботи. Вiн стомлений i сердитий. Руки сивi од олова лiтер, якi вiн складає в друкарнi. Щоки теж нiби оловом налитi, худi-худi, а борода на них така рiдка, що видно крiзь неї тiло.
– Що? Вже знов? – питає вiн, глянувши на Федька. Федько ще бiльш насуплюється й починає колупати пальцем кiнець столу. А мати розповiдає.
– Правда то? – питає батько у Федька.
Федько мовчить.
– Кому ж я говорю? Правда те, що мати каже?
– Правда, – тихо одмовляє Федько.
– Скидай штани.
Федько мовчки встає, скидає штанцi й чекає, похиливши голову.
Батько здiйма з себе ремiнь, кладе Федька на стiлець i починає бити.
Федько здригується всiм тiлом i шарпа ногами.
– Лежи!! – кричить батько.
– А кляте ж яке! А кляте! – сплескує руками мати. – Хоч би ж попросило тата, хоч би заплакало. Камiнь, а не дитина! Сибiряка якийсь...
Вибивши "сибiряку", батько вийма з кишенi двi або три копiйки й дає йому.
– То тобi за те, а це за те, що правду говориш... (Володимир Винниченко, "Федько-халамидник")